Розвиток промисловості Гнівані

У 1848 році в селі Селище, в маєтку Г. Щеньовського, виросло невелике напівкустарне підприємство — цукровий завод, продуктивність якого становила 300 центнерів буряка за добу з виходом цукру 3 %. Біля нього був збудований спиртзавод, який приносив великі бариші панові і давав можливість споювати робітничу аристократію.

Гнат Щеньовський часто їздив за кордон, а свої підприємства здавав в оренду панові Ярошинському, якому належала частина містечка Гнівань.

Ярошинський наказав переправити по річці Буг устаткування заводу (парові котли, преси, різки, насоси) і, підробивши документи, заволодів заводом. Таким чином Гнівань почала швидко зростати, сюди потяглися сотні робітників із навколишніх сіл.

У 1871 році завершилося прокладання залізниці Одеса — Київ, яка проходила через Гнівань. Одна гілка залізниці була підведена до цукрового заводу. Завод дав першу продукцію восени 1874 року. Виробничий цикл тривав 63 дні, продуктивність становила 625 центнерів буряків за добу, вихід цукру — 5,6 %. Цього ж року був затверджений статут акціонерного товариства «Гнівань», контори якого знаходились у Саратові, Сімферополі та ін.

У березні 1887 року сталася пожежа, від якої згоріли цукровий і рафінадний заводи. Завдяки тому, що пан Ярошинський завбачливо застрахував рафінадний завод на велику суму, він швидкобув відновлений та через кілька місяців пущений в дію. Продуктивність заводу сягнула 100 тонн рафінаду за добу.

Відбудова цукрового заводу тривала 7 років. У 1894 році завод працював 88 днів, переробляючи 3954 центнера буряків, вихід цукру склав 9,23%.

З розвитком капіталістичних відносин виникла потреба в ліквідації поміщицького землеволодіння, відбувалися селянські заворушення.

У першій половині XIX ст. землі с. Витави належали поміщикам Биковським, на яких працювали 161 кріпосна душа. У 1848 році Ядвіга Биковська завела штрафну книгу на селян.

Записаних в книгу селян пан жорстоко карав: вибивав зуби, рвав волосся, садив у погріб, наносив по 200 ударів різками.

Селяни не корилися цьому деспоту, і в 1851 році заявили в суд на свого пана.

Не злякались панського гніву 10 селян: Андрій Іщук, Михайло Шевчук, Олександр Швець, Іван Мельник, Іван Горобець та ін. На пана завели кримінальну справу № 790: підозрювали, що він вбив поміщицю Варвару Головінську, Судове слідство тривало 7 років. Навіть панський прикажчик Пухальський на суді заявив, що пан «крестьян наказывал непозволительно ибо даже увечивал». Справа дійшла до царя, від якого прийшла телеграма: «...дабы соблюдал в точности инвентарные правила и не допускал поступков подобных». Таким чином Биковський не був покараний, але жити у Витаві боявся, тому свою землю розділив між братом і сином Олександром (1858 р.). Кожному дісталися 80 з половиною кріпосних Душ. За це Олександр Биковський повинен був до кінця життя платити «ежемесячно 50 рублей серебром, доставлять продовольствие, служителей, лошадей, муки — 32 гарнца, круп ячневых — 16 гарнцов, гречневых — 16 гарнцов, гороху — 8, овса — 8 четвертей, сена половину сажен и холста на год».

Але селяни знову піднімалися на боротьбу, своєю непокорою ще раз доводячи недовговічність кріпосного права. В документах згадується, що селяни Гнівані та Витави часто самовільно вирубували панські ліси.

Значення Гнівані зростає за часів прокладання залізниці Київ -Одеса (1866-1871).

Гнівань починає швидко зростати. Площа містечка сягнула майже 3000 десятин землі, яку поміщик Ярошинський продовжував роздавати робітникам, що працювали на прокладанні залізничної колії.

Для потреб будівництва було широко запроваджено видобуток Гніванського граніту. Каменоломні спочатку належали панові Ярошинському, а пізніше — міністерству шляхів сполучення. Для обробітку граніту були відкриті майстерні.

Гаванський граніт відзначався твердістю, дрібнозернистим складом, чорним кольором. За більш пізніх часів із цього граніту споруджено мости на річках Південний Буг, Десна, вимощено дороги у Києві, Одесі, Варшаві, оздоблено станції московського метрополітену.

З гніванського граніту-моноліту вирізьблено пам'ятник Миколі І, що зберігся у Києві.

Народні майстри-умільці (Радзіковський, Іщук, Собканюк) виготовляли поліровані вироби тонкої художньої роботи: гранітні столи, садові лави, різні оздоби.

На рубежі ХІХ-ХХ століть Гнівань відноситься до Юзвинської волості (волосний староста Петро Космина), а пізніше стане волосним центром Вінницького повіту. В цей час Гнівань перетвориласяна важливий адміністративний і культурний центр. Населення містечка досягло майже 2,5 тис. чоловік (372 двори). Чисельність сезонних робітників становила 3 тис. чол. В містечку розташувалися такі установи: 5 дільниць судової округи, 9 дільниць судового слідчого, залізнична станція (начальник Данило Погорський), телеграф, контори підприємств, дві аптеки. На території цукрового заводу діяли електрична станція та водопровід.

Центральна та колишня вулиця Панська заселялися знатними дворянами. Тут виростають нові будинки, де проживали К.В. Енгельгардт (власник винокурного заводу в Сутисках), АбрамМогилівський (управитель цього заводу), Оскар фон Ерн (власник винокурного заводу в Шершнях) . Вже на 1913 рік в Гнівані було 336 забудов загальною вартістю 325 тис. 899 крб., 170 з яких були приватними.

Джерело: Коваль О.І. «Гнівань: Історія, сьогодення, майбутнє». Видавництво «Книга Вега». 2004